Н.В. Саїді
Іронія Мішеля Турньє як форма метафізичного сміху
Поєднання оригінальних іронічних прийомів з глибокими філософськими пошуками, міфологічною символікою, використанням архетипальних образів, «фундаментальних історій», зверненням до біблійних парабол перетворює іронію та сарказм видатного сучасного письменника Франції Мішеля Турньє на своєрідну форму метафізичного сміху, що створює неповторний художньо-філософський світ його творів. На матеріалі романів та новел («Вільшаний король», «Хай радість завжди буде з нами») у статті аналізуються особливості застосування в його творах авторської іронії. Зокрема порівнюється так званий «радісний песимізм» Мішеля Турньє з іронічним стоїцизмом, притаманним культурі постмодерну, та простежується їх відмінність від чорного гумору, який іноді закидають письменникові.
А.И. Седых
Мужская литература и женская литература – литературы суммы или разности? (по материалам современной литературной критики)
В современном обществе всё чаще можно слышать лозунги о предполагаемом или уже активно обсуждаемом различии людей по самым разнообразным признакам. Обнаружение этих различий нацелено в большинстве своём не на воспитание сознания поливалентного человечества, а на установление жестких ограничений в рамках отдельного «валентного» образования. Такая «игра в противоположности», имея множество вариаций в социальной сфере, нашла своё отражение и в литературе. Тенденция к антагонизму прослеживается в литературе и критике. Дискуссия о феномене женской литературы, женской критики и женского чтения, рассматриваемого в противовес к мужским аналогам, входит в ряд активно обсуждаемых проблем.
Многочисленные работы патриархальных и феминистических критиков указывают на вариативность аспектов противостояния и противопоставления. Полемика находит своё отражение, как при анализе внешних элементов композиции, так и при рассмотрении внутренней специфики текста. Особенно внимательно в критике рассматривается вопрос вариативности проблематики и тематики произведений и оценки их с определённой «точки зрения» (Б. Успенский), как внеположенной, так и включённой. Взяв за основу принцип противопоставления в вопросе авторства, критики применили такой же принцип в вопросе проблематики и тематики, противопоставив например мотивы дома, семьи и жизни их антиподам бездомью, одиночеству и смерти. Однако, рассматривая тот или иной аспект, те же критики наталкиваются на непримиримое противоречие, поскольку не могут отделить в современной прозе один элемент от другого, указывают на необходимость их комплексного рассмотрения. Это ставит новый вопрос о том, можно ли рассматривать феномен проблематики и тематики, например на уровне мотивов, а более глобально и вопрос противопоставления мужской и женской литературы как исключительно антагонистический, вопрос разности, или всё-таки стоит рассмотреть эти аспекты как взаимодополняющие, как некий процесс суммирования, в основе которого лежит нецелесообразность определения доминанты.
Следовательно, мы постараемся определить основные тенденции в современной критике и определить, какие настроения выражены сильнее, рассмотрение женской и мужской литератур и проблематики их текстов как антагонистических образований или как смежных бинармий, противопоставленных, но не мыслимых друг без друга.
И.С. Сергеева
Пьеса И.Д. Сургучева «Осенние скрипки»
«Осенние скрипки» – наиболее оригинальное драматическое произведение Сургучева, в котором сложно преломились традиции русской и европейской литератур. Вечная тема любви делает ее актуальной и в современном мире. Благодаря ряду особенностей толкования проблемы и своеобразию поэтики, пьеса стала заметным явлением в драматургии рубежа веков. Тональность и мотивную структуру пьесы определяет внутренний конфликт главной героини. В построении поэтической системы произведения Сургучевым использована символистская система соответствий, которую он существенно преобразовал. Этот фактор, наряду с тематикой, образным рядом и тональностью, сближает пьесу с двумя произведениями французских поэтов-символистов: "Осенняя песнь" Ш. Бодлера и "Осенняя песня" П. Верлена. Общими для всех трех произведений являются механизм запуска негативных чувств героя, образ которого передан через многокомпонентное единство: герой, его чувства – музыка – окружающая среда, природа. Исследован генезис синестетичности поэзии в драматургии Сургучева, важная роль музыки в ней.
Пьеса строится на основе архетипической коллизии, объединяющей ее с произведениями "Мачеха" О. Бальзака, "Месяц в деревне" И. Тургенева, "Власть тьмы" Л. Толстого. Анализ драматического ряда позволяет установить типологию женских образов, в контексте ее внутренней динамики выявить сдвиги в гендерной проблематике, раскрыть новаторский характер произведений И. Тургенева и И. Сургучева, заключающийся, главным образом, в индивидуализации женских образов, появлении в них сложности и противоречивости. Образы Варвары и Веры, созданные Сургучевым, качественно отличаются от своих предшественниц не только психологической сложностью, но и нравственной сутью – гуманизмом, способностью к прощению, к обузданию своих чувств. Пьесу отличает и более современный взгляд автора на роль женщины в обществе и в семейной жизни, в котором чувствуется влияние активного движения эмансипации женщин в начале ХХ века. Пьеса "Осенние скрипки" примечательна еще тем, что в ней автор сознательно опирается на современные достижения театра в области постановки, позволяющие ему создать пьесу без острого динамичного сюжета, которая, тем не менее, оказывается сценичной и имеет огромный успех при постановке.
Н.І. Синенко
У пошуках головного сценічного героя сучасності: вистава «Войцек» Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка за однойменною п’єсою Г. Бюхнера
П’єса Г. Бюхнера «Войцек», написана майже 200 років тому, знаходила виняткову співзвучність з багатьма пізнішими художнім напрямами в численних сценічних постановках. Не є винятком і наш час. Вистава стала режисерським дебютом Олександра Ковшуна. Він працює в дусі експериментального театру і, створюючи експресивну атмосферу вистави, прагне наслідувати Бюхнера у його геніальному поєднані соціальної та екзистенційної тем, що по суті являють собою полярно протилежні поняття. Проте у виставі чітко прослідкувати можна лише соціальну направленість думки, а конфлікт п’єси, не розкритий на екзистенційному рівні, може зазіхати хіба що на звання любовного. Цьому значно «посприяв» головний герой вистави Войцек у виконанні актора Андрія Бориса. Ця дивна істота мала б стати енергетичним центром спектаклю, що привертає увагу саме своєю незвичністю, невідповідністю зовнішнім обставинам, щирістю та простотою поведінки, відмінністю від інших дійових осіб. Натомість отримуємо кволість та невиразність головного персонажа.
Його внутрішні протиріччя приховані за широкою спиною одіозних персон театру соціальних масок – Гітлера та Сталіна, а домінантну роль на себе бере його кохана Марія, у п’єсі, навпаки, постать другорядна. До того ж складно слідкувати за думками дивакуватого цирульника в його обривчастих монологах, коли на сцені група надміру емансипованих жінок та Марія починають мало не дикунські міжплемінні чвари. Ці ефектні, чарівні особи посідають чи не найважливіше місце у всій пластичній формі спектаклю, створюючи окрему сюжетну лінію. На допомогу Войцеку приходить його друг Андрес, що чудово довершує емоційний стан героя засобами пантоміми. Даний персонаж – аскетичний, неговіркий провідник Войцека по тяжкій дорозі життя Проте цей прийом знову відгороджує Войцека від центрального місця у постановці і дає можливість ледачо посидіти в закутках вистави. Є хіба що декілька місць у виставі, коли Войцек повертає собі звання головного героя. Тоді, можливо, саме таким і має бути герой нової постмодерної епохи – імпульсивним, з нестабільною психікою, не здатним на бунт та протистояння, проте чесним серед хаосу та хиткого положення у суспільстві маленької людини?
