Прапор. 1960. №10. с. 91 - 97
Лев Лiвшиц
До 50-річчя з дня смерті Л. М. ТОЛСТОГО
«НАРОД З ТАКОЮ БАГАТОЮ ДУШЕЮ…»
Роздуми у яснополянськіи бібліотеці
Буває так: десятки, а може й сотні разів згадуєш, повторюєш, декламуєш відомі ще з шкільної лави вірші. Здавалося б, усе тут знайоме, гранично ясне. Класика...
Та ось настає час,— і те, що було для тебе літературним образом, цитатою в комірчинах пам'яті, стає фактом твого особистого життя. І наче вперше по-справжньому до кінця зглиблюєш знайомі рядки.
Ви, напевне, пам'ятаєте оці строфи із сьомої глави пушкінського роману, коли Тетяна у кабінеті Онєгіна читає його книжки.
Татьяна видит с трепетаньем. Мушу зізнатись, що ці рядки повністю «дійшли» до мене не у мої літа молодії. Не після першого освідчення, коли, схвильований і зніяковілий, перегортав я сторінки книжок з маленької, «студентської» етажерки коханої.
...Чтенью предалася
Татьяна жадною душой;
И ей открылся мир иной.
І саме через книжки, через оті томи, де «хранили многие страницьі отметку резкую ногтей», розкривається Тетяні душевний світ її героя:
Какою мыслью, замечаньем
Бывал Онегин поражен,
В чем молча соглашался он.
На их полях она встречает
Черты его карандаша.
Везде Онегина душа
Себя невольно выражает.
То кратким словом, то крестом,
То вопросительным крючком.
Оцінив і до кінця зрозумів бездоганну, абсолютну незаперечність і цієї пушкінської правди поезії, цієї «лірики», яку ніколи не замінить ніяка «фізика», я лише десь через два десятиріччя, за обставин, що, здається, і не припускали аналогій.
Далебі, що спільного між закоханістю юності, яка жадібно прагне проникнути у душу любимої людини, і шуканнями сорокарічного чоловіка, який порядком наукового відрядження приїхав до музею-садиби «Ясна Поляна» збирати матеріали для розвідки про зв'язки Льва Толстого з українською літературою?!
...Ось уже третій день — зранку до вечора — сиджу я в кімнаті на другому поверсі Будинку-музею Толстого, переглядаючи книжки з особистої бібліотеки письменника. Чути рипіння дерев'яних сходів. Знайомі вже кроки. Це головний хранитель музею, старий харків'янин Микола Павлович Пузін. Ось він зайшов, про щось тихо гомонить з Галиною Єзерською — науковою співробітницею, яка добирає матеріали для відвідувачів бібліотеки, — і зрідка докірливо-запитливо (а може й обурено?) поглядає на мене. Справа ясна: вже при першому знайомстві Микола Павлович люб'язно запропонував землякові показати всі кімнати Будинку-музею, але ця екскурсія поки що не відбулася — з моєї вини.
А нелегко всидіти за столом, коли знаєш: спустишся униз — і потрапиш у «кімнату під склепінням», таку знайому з картини І. Рєпіна, кімнату, де писалося «Війну і мир», «Живого трупа».
Або — це вже зовсім поруч, отут, на другому поверсі, ступи лише кілька кроків! — спальня Толстого, де так добре (це відомо з описів та фотографій) відчувається простота і невибагливість дійсно великої людини. Он там, біля твердого металевого ліжка, висять приношене, благеньке подорожнє пальто письменника, його знаменита блуза. На долівці лежать гантелі, — пристрасний аматор спорту, Толстой до глибокої старості захоплювався фізичними вправами.
Так, нелегко всидіти за столом, заваленим книгами. Але... ще важче відірватись од них, од цих пожовклих сторінок, од газетних аркушів, що стали крихкими і ламкими від часу.
Вбачаю стриману, майже непомітну, але таку лукаву посмішку на обличчі Єзерської: Галина Павлівна, що місяць за місяцем вивчає бібліотеку Толстого (тут зібрано близько 22 тисяч книг і журналів на двох десятках мов світу!), мабуть, розуміє мене. Адже тут, серед сторінок, які перегортала рука Толстого, в «чертах его карандаша», в його позначках — «везде душа... себя невольно выражает», розум і душа народного генія!
«Бібліотеку Ясної Поляни складає цілий світ»,— занотував у своєму щоденнику лікар і друг Толстого Д. П. Маковицький, маючи на увазі, що переважну більшість вмісту 25 книжкових шаф і великої скрині становлять твори, презентовані Льву Миколайовичу авторами — письменниками і вченими найрізноманітніших країн. Можна сказати й інакше: бібліотека Ясної Поляни — сама цілий світ. І чим далі заглиблюєшся в нього, тим більше знаходиш нового для розуміння Толстого, а в добре, здавалося б, відомому розкривається (ще раз процитую Пушкіна) «мир иной».
...Ще з студентських років пам'ятний кожному філологу запис Толстого про вирішальну роль народу в історії, зроблений 4 квітня 1870 року при читанні «Истории России с древнейших времен» С. М. Соловйова: «Читаючи про те, як грабували, урядували, воювали, руйнували (тільки про це і мова в історії), мимоволі приходиш до запитання: що грабували і руйнували? А від цього питання до другого: хто виробляв те, що руйнували? Хто і як годував хлібом весь цей народ?.. Хто добував золото і залізо.., хто будував будинки, палаци, церкви, хто перевозив товари? Хто виховував і народжував цих людей одного кореня? Хто пильнував святиню релігійну, поезію народну, хто зробив, що Богдан Хмельницький передався Росії, а не Туреччині і Польщі?»
Чи випадково серед аргументів, якими Толстой стверджує свою думку — «не уряд робив історію», згадується й історичне возз'єднання Росії та України як наслідок передусім народних зусиль?
Ні, не випадкове для Толстого це посилання на події визвольної боротьби українських трудящих у 1648—1654 роках. Його інтерес до історії України, її культури, а перш за все — до життя її народу виник не лише при читанні праці Соловйова.
Серед книжок яснополянської бібліотеки є другий том «Записок о Южной Руси», виданий у 1857 році П. Кулішем. Тут зібрані художні твори українською мовою, історичні документи, наукові дослідження про минуле України. Вже на сторінці IX Толстой відкреслив такі рядки: «До какой степени Южно-русский народ созрел уже и тогда для высшей формьі гражданской жизни, видно из того внут- реннего устройства Малороссии, в каком она явилась при Хмельницком». І тут же позначка — N. В. Це закономірно. У другій половині 50-х років матеріали про козацтво дуже цікавили Толстого в зв'язку з його роздумами про майбутній устрій Росії. Працюючи над «Козаками», він занотував у щоденнику 2 квітня 1857 p.: «Майбуття Росії козацтво — свобода, рівність і обов'язкова військова служба кожного».
Але найбільшу увагу Толстого привернув один історичний документ, опублікований у Кулішевому збірнику. За царювання Єлисавети Петрівни член так званої Малоросійської Колегії Г. М. Теп- лов склав записку «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвер- жденных Малороссии». Єлисаветинського вельможу стривожило те, що імператорська казна має великі збитки, бо українські поміщики та козацька старшина захоплюють землі, покріпачують козаків та державних селян. І от — «по ревизиям ныне меньше, чем во время Хмельницкого, и козаков для службы царице, и посполитых, то есть государевых крестьян». Теплов захищає інтереси самодержавного ладу, вишукує рецепти захисту прибутків «государевой казны». Толстого вражають і хвилюють факти закріпачення і визискування простого українського люду, сільської бідноти. Він відкреслює на берегах книжки рядки, де йдеться про те, що «старшини и другие достаточные промышленники» закуповують вільних мужиків разом з їхніми землями. Це на сторінці 180. А на наступній Толстой відкреслив слова про старшин, які «все почти грунты козацкие скупили». Увагу Толстого привертають міркування про ті причини, які змушують незаможних козаків перетворюватись на селян. Козаки не хочуть нести тягар царської військової служби. І олівець письменника відкреслює рядки: «Достаточньй всегда от с л у ж бы откупался, а недостаточный, бегая от оной, лучше желает под именем крестьянина жить, нежели выд- ти в поход, и сверх того, бывши козаком по имени своему, должен, яко ґрунтовый, платить... рубль, или больше, а взявши на себя имя козака безгрунтового, службы не делает и, вместо платы на государя рублевой, плотит, яко безгрунто- вый, в год алтьн». (Тут і далі курсивом набрано слова, які підкреслив Толстой.) І знову письменник позначає рядки, що свідчать про ті гіркі обставини, за яких «почти всех козаков истребило и перевело их старшинам, яко по- мещикам, в крестьяне».
Толстой байдужий до довжелезних теревенів Теплова про необхідність уніфікації законів України та Росії, про устрій судів та позови шляхти. Десять сторінок (7—10 розділи «Записки») — жодної позначки. Але як спалахує увага Толстого, коли заходить мова про панське свавілля, про експлуатацію селян. Сторінки ці рясніють окресленнями і підкресленнями. Ось лише один уривок: «Как возможно, чтобы козак бедный и беспомощный воспротивился сотнику в сотне, а сильному помещику в том селе или деревне, где он козачествует? Всякой сотник не успеет только на сотню свою приехать, то козаки первые строители дому бывают, первые сенокосцы для его скота и первые подводчики, не упоминая о прочих разорениях».
Толстой оминає базікання «члена Малоросійської колегії», який вважає за причини селянського розорення «лінощі», пияцтво мужиків та ін., а головне зло вбачає в праві українського селянина на перехід від одного поміщика до другого. Але різко підкреслене Толстим зауваження, що мужик «тот переход тайком от помещика учинить должен; ибо помещик под претекстом тем, якобы мужик все, что ни имеет, нажил на егопомещичьих грунтах, как скоро проведает о его предприятии, грабит все его имение...»
Як тут не згадати слова Горького, що думка Толстого «завжди спрямовувалась по лінії інтересів селянської маси»!
Але Толстой черпав матеріали про долю України та її трудящого люду не лише з історичних джерел і наукових праць. Його захоплювали поезія народна, український фольклор, українська етнографія. Є у яснополянській бібліотеці розкішний альбом «Из украинской старинн» з малюнками С. Васильківського та М. Самокіша; досить рідке видання «Старосветский бандуриста. Избранные малороссийские и галицкие песни и думы. Собрал Николай Закревский», яке побачило світ у Москві в 1860 p., і ще дві книжки того ж збирача: «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» та «Словарь малороссийских идиомов». До цього можна додати «Украинские сказки» Г. П. Данілевського, збірку «Малороссийские сказки», відоме видання М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказьі» (Киев, 1876) та дещо, інше.
Та іцо дасть цей перелік сам по собі?! Він не пояснить нам, чому в книжці Данілевського розрізано ледве третину сторінок (до того ж, наприклад, «Четьіре времени года украинской охотьі», які мають певний етнографічний інтерес, не розрізано зовсім!), а дефектний екземпляр «Малороссийских сказок» — без палітурки, титульного аркуша і навіть перших 32 сторінок — старанно зберігався в бібліотеці Толстого. Чому в грубеньких збірках Закревського немає жодної позначки письменника, а по сторінках драгоманів- ського фольклорного видання рясніють сліди олівця Толстого, заламані кутки багатьох аркушів? Яка ж логіка толстовської думки, в чому особлива, специфічна спрямованість його інтересу до української народної творчості?
Один запис у щоденнику незаперечно свідчить, що Толстой дуже уважно читав восьмий номер журналу «Современник» за 1852 р. Тут вміщено «Повесть о том, как казак побывал в Бахчисарае» Г. Данілевського. Її читав Толстой — заламано куток 227 сторінки. Але позначок нема. І не дивно. Хоча Данілевський дав своєму оповіданню підзаголовок «Сказка в понятиях малороссийского простонародья», але саме «понятий» — думок, почуттів, рис характеру українських селян — тут і близько нема. Твір Данілевського — епігонське наслідування «Вечорів на хуторі біля Диканьки», тільки без гоголівської соціальної гостроти, без гоголівського духу народності. А Толстого цікавили не стилізації, не підробки під фольклор, а живий голос народу, що бринить у його творіннях. Ось чому перш за все Толстой зацікавився записами Драгоманова.
Дослідники вже давно зазначили, що одним із джерел оповідання Толстого «Старик в церкве» є легенда «Святой и черт» з драгоманівських записів. Вона була співзвучна Толстому знущанням з офіціальної церкви, висміюванням її служителів. Та не тільки ця легенда зацікавила письменника. Найбільша кількість позначок Толстого припадає на групу казок і легенд, що її Драгоманов назвав «Верования и рассказы о чертях». Увага письменника зосереджена на повір'ях, де висміюються багатії, де відбилася гостра неприязнь народу до гнобителів, до влади грошей. Толстой підкреслює казки «Черт в виде пана», «Черт и бедньїй шляхтич». А поряд з оповіданням, в якому йдеться про те, чому душі запродають дешевої він іронічно пише: «много товару».
Прагнення пізнати внутрішній світ народу, його моральні ідеали та мрії зумовили і палку пристрасть Толстого до української народної пісні та музики, пристрасть, яку він проніс чи не через усе своє відоме життя. Можливо, вперше ознайомився Толстой із записами українських пісень саме через уже згадувану Кулішеву збірку «Записки о Южной Руси». Там були надруковані «Малороссийские народньїе песни, положеннме на ноти для пения и фортепиано Андреем Маркевичем. Тет- радь первая» (25 пісень).
В останній рік життя письменника до Ясної Поляни приїхав з Ніжина молодий учень скульптурної школи Войтиченко. «Дуже симпатичний», — зазначає Толстой у щоденнику. Войтиченко грав на цимбалах українські народні пісні. Толстой зробив йому деякі зауваження щодо гри і тут же додав: «Я вважав за свій обов'язок сказати вам це, тому що бачу, що у вас справжній талант». А потім Толстой попросив поставити грамофонну пластинку із записом гопака. Коли залунали звуки танцю, Лев Миколайович, продовжуючи грати в шахи, став так притупувати ногами і припліскувати в долоні, що шум пішов по їдальні. Секретар письменника В. Ф. Булгаков, який записав цей епізод, занотував і таку розмову В. В. Черткова з Толстим через кілька днів:
— Я чув, що ви ледве до танцю не пішли під гопак? — запитав Чертков.
— Так, так... Адже ж важко стриматися! Ось треба його ще поставити, — відповів Толстой.
Досить повно роздуми Толстого про життєдайну українську пісню, про долю українського народу, віра в його творчі сили відбилися в розмові письменника з українськими студентами.
В яснополянській бібліотеці є примірник газети «Рада» за 28 серпня 1908 року, де описано цю зустріч, що відбулася десь на початку дев'ятисотих років. Толстой «запропонував угостити нас українською піснею, — згадував один із студентів. — Увійшла на наше прохання, здається, чи доня, чи родичка Толстого і під звуки рояля почала співати про наші рідні степи, про Запоріжжя, про волю козацьку. І чим дужче лились звуки рідної нам пісні, тим більше яснішало і одухотворялось обличчя Л. М., тим глибше впірнали його очі... Коли втомлена співачка замовкла, Л. М. ніби од довгого і приємного сну прокинувсь. Він міцно стиснув нам руки і промовив: «Щасливі ви, що родились серед народу з такою багатою душею, народу, що уміє так відчувать свої радощі і так чудово виливать свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого жахатись за свою будучність. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їх музику я душею спочиваю. Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого почуття і сили...»
Довго говорив Л. М. про свої враження від народної української пісні».
Характерно, що саме ті, твори українських письменників, у яких Толстой відчував справжній подих народної душі, викликали його найглибше захоплення. Відомо із запису в щоденнику дружини письменника, що Толстой у 1898 році, перераховуючи якось «справжні», на його погляд, твори мистецтва, на першому місці назвав Шевченкову «Наймичку» (він згадав також романи і оповідання «Бідні люди» В. Гюго і деякі малюнки Крамського і Сурікова). Відомо і те, що «Наймичка», «Катерина», твори І. Франка, Марка Вовчка, О. Федьковича, І. Манжури та інших українських письменників друкувались у толстовському видавництві «Посредник». У спогадах В. Лазурського зазначено, що Толстой читав Шевченка у російських перекладах Гербеля. Та думається, що з «Наймичкою» Толстой знайомий був і раніше, до того ж в оригіналі. Саме в «Записках о Южной Руси», які так уважно читав Толстой, була вперше надрукована ця поема, хоча й без підпису автора (Шевченко був тоді на засланні, і йому заборонялося писати та малювати).
Чим далі заглиблюєшся у світ яснополянської бібліотеки, тим більш усвідомлюєш: хоч немало є вже статей, досліджень, розвідок про зв'язок Толстого з українською літературою, культурою, про його інтерес до громадського життя України, про роль Толстого в творчості українського письменства, — та тема ця ще далеко не вичерпана.
Не раз уже писалося про взаємну любов та повагу Толстого і видатних діячів українського театру М. Заньковецької та М. Кропивницького, про вплив «Власти тьмьі» на п'єси Кропивницького «Дві сім'ї», «Зайдиголова». Та варто згадати тут, що до Ясної Поляни надіслав свої твори І. Тобілевич (Карпенко-Карий). На обох томах його «Драм і комедій», виданих у 1897 р. в Одесі, як і на п'єсах «Понад Дніпром», «Сава Чалий», «Підпанки» (всі три — окремі відбитки з журналу «Киевская старина» за 1899), один і той же надпис:
«Любому серцеви моєму Льву Николаевичу Толстому — вид автора.
11
19 — 01 г. Москва.
27
Ив. Тобилевич».
Вже стало предметом спеціального дослідження ставлення Лесі Українки до Толстого. А чи читав він які-небудь твори української письменниці? В тринадцятій шафі яснополянської бібліотеки знаходимо «Иллюстрированный сборник Киевско- го Литературно-артистического общества», виданий у Києві 1900 року (почесним членом товариства був Толстой). Далеко не всі сторінки розрізані у цьому грубому томі. Але — показово — розрізані саме ті, де надруковано статтю Лесі Українки «Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д'Аннунцио)» і оповідання М. Старицького «Пан капитан». (Из галерей старых портретов)».
Яснополянська бібліотека зберігає і сліди боротьби, яка точилася на Україні навколо творчості й діяльності Толстого... Ось шостий том львівського журналу «Житє і слово» (1897 p.), в якому вміщено статтю І. Франка «Духоборці і копанича- рі». У ній Великий Каменяр пристрасно схвалює сміливі виступи Толстого проти знущань царату з селян, «фактів самоволі і звірячої жорстокості» самодержавства. І стримано, але не менш непохитно заперечує реакційне релігійне вчення Толстого.
Ось друкований на машинці «перевод с разрешения автора» п'єси «Влада темряви» з присвятою: «Графу Льву Николаевичу Толстому почтительнейше по- свящает переводчица». І тут же — ще одне яскраве свідчення намаганні царської цензури заступити дорогу українцям до викривальних творів Толстого. «Суровая цензура,— пише в листі до письменника перекладачка п'єси Любов Левітан, — нашла неудобньїм разрешить мой перевод, не обьясняя, в чем именно состоит зто неудобство, и в то же время разрешила мне пьесу, стоящую неизмеримо ниже Вашей драмьі. Очень жаль, что малорусская сцена лишена такой капитальной пьесы»...
Як це часом буває у житті, поряд драматичного епізоду — комічний. Якась Катерина Шебаліна надсилає до Ясної Поляни видану в 1906 році у Харкові брошуру (переклад з французької мови) «Яркий луч небесного света. Опытное доказатель- ство бессмертия души и загробной жизни» з таким зверненням до Толстого: «Пусть зта маленькая брошюра послужит поводом изучить спиритизм, вникнуть в него душой и отказаться от того заблуждения, которое царит в Вашей душе». І це звертались до автора «Плодів освіти», цієї нещадної сатири на блюзнірство спіритів!
22 жовтня 1910 року С. А. Толстая записала в щоденнику: «Як жадібно, гаряче читає Лев Миколайович у газетах все те, що пишуть і друкують про нього! Мабуть, не можна ніколи цього зрекатися». їй здавалось, що палкий інтерес Толстого до преси продиктований тим, що письменник милується з своєї гучної, справді всесвітньої слави. Глибока помилка! Це усвідомлюєш знову і знову, гортаючи численні українські періодичні видання, що є у яснополянській бібліотеці. Толстой не похвал жадав,— його цікавило, який відгук у людських серцях знаходить його праця. А відгуки були дуже різні... Один з авторів петлюрівського тижневичка хоче впевнити, що в день 80-річного ювілею Толстого «однодушно й радісно» сполучаються «люди різних верств і усяких партій й соціальних напрямків». Фейлетоніст «Ради» і собі товкмачить про Толстого як «навчителя життя» і «велику совість». Одне слово, українські буржуазні націоналісти співали в унісон з російськими ліберально-буржуазними публіцистами.
І яким різким контрастом до цієї писанини, облудний зміст якої викрив Ленін, звучать слова адреса Толстому від київських робітників, виклад якого наведено в «Киевских вестях». Пролетарі говорять про благоговійну повагу «носителя культурних идеалов будущего — пролетариата» до Толстого і в той же час відзначають «различие путей к достижению всеобщего братства», про яке мріє Толстой і за яке бореться робітничий клас. У харківській газеті «Утро» згадується привітання Толстому від профспілки робітників друкарської справи; в єлисаветградському «Голосе Юга» вміщено листа про Толстого робітників майстерень посаду Крюкова і привітальну телеграму робітників заводу Ельворті. Від щирого серця шанували геніального художника пролетарі України.
...Так, бібліотека Ясної Поляни — цілий світ. І немало в тому світі доріг га стежок, які зв'язували Толстого з Україною, її народом — «народом з такою багатою душею».
Ясна Поляна — Харкiв
