Р.О. Магдиш

Літературна критика про специфіку часопростору творів-мандрів

Проблема часопростору в художній літературі представляє певний інтерес для сучасної літературної критики. Для аналізу твору часто виникає необхідність визначити часопросторову організацію та насиченість художнього світу, оскільки цей показник в багатьох випадках характеризує стиль твору або напряму, говорить про переважання в ньому оповідних чи динамічних елементів. Іноді часопросторові параметри твору є рамкою, в якій розвивається сюжет. Тоді художній простір розглядається як місце, де в певний момент відбувається якась зображена подія.

Останнім часом крична рецепція часопросторової організації літературного твору займає вагоме місце, зокрема, специфіка просторово-часових координат художньої дійсності у текстах-мандрах . В українському постмодернізмі велика кількість письменників акцентують увагу на мандруванні у часі та просторі, як константу буття героя. Для будь-якого твору образ дороги має велике значення, майже жодний твір рідко залишається без певних варіацій мотиву дороги, а більшість творів прямо побудовані на хронотопі дороги і дорожніх зустрічах, так як хронотоп дороги, чітко розкриває просторово-часову єдність. Постмодерністи розробили свій художній простір, де домінує карнавальна гра образами, цитатами, мовними засобами, гра простором і часом. Тому така „сучасна інтерпретація” часу і простору у творах-мандрах має досить дискусійний характер, залишається велика кількість недосліджених аспектів. Одним із таких аспектів є структурно-композиційні елементи як засоби у визначенні часових і просторових координат героя-мандрівника в сучасному тревелозі.

Дослідження В. Бібік, О. Бойченка, О. Гнатюк, О. Забужко, Н. Зборовської, Л. Калинської, М. Павлишина, Ю. Шереха, М. Шкандрія вказують на фрагментований простір у сучасному тревелозі. Літературна критика наголошує на тому, що мандрування фрагментованим простором відповідає загальному сучасному стану хаосу у світі або у житті самого героя. У творах-мандрах простежується непослідовність зображуваних подій, письменники навмисно трансформують традиційне потрактовування категорій часу і простору. Відчутність хронотопу у постмодерністських творах-мандрах є тільки прагненням продемонструвати анти-хронотоп і, врешті-решт, створити варіант хронотопу, який базується за принципом „ніщо”. Аналіз критичних праць дозволяє виявити різноманітні і неоднозначні підходи щодо конструювання часу і простору у сучасному тревелозі.

Вищезазначені критичні роботи містять глибокі і точні спостереження, які репрезентативно засвідчують появу авторського хронотопу, що вирізняється суб’єктивністю, адже у тексті автор „грається” із часом та простором.