А. В. Ципіна

Рецензія на роль Лізи у виконанні Т. Грінік у виставі «Маленькі подружні злочини»
(Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка «Березіль»)

Серед останніх прем’єр у Харківському державному академічному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка на малій сцені «Березіль» - «Маленькі подружні злочини» (режисер Сергій Бережко) за однойменною п’єсою Еріка-Емануїла Шмітта. Твори сучасного французького драматурга прикрашають як світові, так і вітчизняні підмостки. Драматург створює камерні п’єси, найчастіше – інтелектуальний двобій героїв. Втім, саме виконання актриси харківського театру привнесло у сценічне втілення сюжету Е. Шмітта нові барви.

Майже двогодинний діалог подружжя Лізи (Тетяна Грінік) і Жіля (Сергій Бережко) тримає глядача у напрузі від початку до самого кінця. Актори долають закони жанру мелодрами глибиною почуттів і стриманістю зовнішньої форми. Ця вистава – історія про те, що людину треба любити такою, яка вона є. Зробити іншого зручним для себе – це і є маленький злочин.

Роль Лізи у виставі «Маленькі подружі злочини» можна вважати творчою удачею Тетяни Грінік. Актриса веде свою роль за принципом швидкої зміни настроїв. Спочатку Ліза немов лялька, яка рухається механічно. Потім – витончена красива жінка. У другій частині вистави героїня різко змінюється: стає аж занадто веселою, награно метушливою і водночас ніжною і звабливою.

У своєрідному двобої чоловіка і жінки немає переможця і переможеного. Вони обидва програють. Перед нами налякана і розгублена жінка, яка робить передостанній хід у цій грі: щезає, забираючи з собою маленький білий паперовий кораблик – символ її душі. Зараз Ліза – мрія, яка може здійснитися, а може й ні. І це спільна риса багатьох ролей актриси − вона грає жінку, «про яку мріють усе життя».

У фінальних сценах Тетяна Грінік має велику спокусу «грати на сльозу», але цього не робить. Вона не жаліє свою героїню і не засуджує її, а скоріше виправдовує. Глядачі так само. Ліза підкорює їхні серця чимось невловимим, що зветься беззахисністю. Саме цю беззахисність своєї героїні актриса взяла за основний мотив ролі.

Актриса долає мелодраматичну спрямованість і прямолінійність п’єси Е. Шмітта і створює свій образ Лізи. Водночас розпачливої, іронічної й такої, що опинилася у полоні своїх комплексів.І головне, вона грає не злочинницю, а жертву. З точки зору героїні Тетяни Грінік, її «кримінальний» злочин ще можна вибачити, моральний її чоловіка – ні.