Прапор. 1964. №8. с. 95 - 98 

Лев Лiвшиц
З ДОСВІД У БРАТНІХ ЛІТЕРАТУР 

«ВИ, ПО СУТИ, РОМАНТИК…»

Останньою роботою Бабеля був фільм про Горького. З Горьким починався його шлях у літературі. З Горьким він і завершив його.
Так починав Бабель здійснювати давню мрію — написати книгу про Горького. Коли народилася ця мрія? Може, 1916 року, коли нікому не відомий юнак твердив, в одному з ранніх своїх нарисів: «Першим, хто заговорив у російській книзі про сонце, заговорив захоплено й пристрасно,— був Горький». Коли відзначалося шістдесятиріччя Олексія Максимовича, Бабель писав йому: «Про ваші книги і ваше життя у мене є думки, які здаються мені важливими, але вони не ясні ще, плутані, суперечливі... Настане час, коли я все додумаю і зможу написати про вас книгу, я вірю в це... А поки що помовчу».
Навесні 1937 р. Бабель написав літературний портрет Горького, що, поряд з бабелівськими спогадами (вперше опубліковані 1936 р. в «Комсомольской правде»), становить один з найцікавіших роздумів про велетня: літератури.
Незважаючи на певеживання, нервову перевтому, загострення старої хронічної астми,— Бабель з головою поринає в роботу. Вона приводить його до Ялти — там ідуть зйомки фільму «Бежин луг», сценарій якого Бабель. опрацьовує разом з Ейзенштейном. «Я хотів би відвідати: також Теселі... де я бачив Олексія Максимовича востаннє. Думка і серце повертаються до нього безперервно» (лист рідйим 10 жовтня 36 p.).
Останнє захворювання Олексія Максимовича: «Здоров'я Горького незадовільне, але він бореться, як лев, і ми постійно переходимо від розпачу до надії» (лист рідним 17 червня 36 p.). Наступного дня після смерті Горького Бабель пише коротенького листа матері: «Величезне горе для всієї країни і для мене особисто. Ця людина була для мене совістю, суддею, прикладом. Двадцять років дружби і нічим не затьмарених почуттів, зв'язували мене з ним; Вшанувати його пам'ять означає сьогодні жити і працювати. Прекрасно робити і одне й друге».
Бабель одним з перших відгукується на заклик Горького створити монументальну колективну працю «Дві п'ятірки» — про соціалістичну перебудову рідної країни.
А це ж було саме тоді, коли дружні взаємини двох письменників дедалі міцнішають, їхні зустрічі стають, частішими і тривалішими. Ось наприкінці травня 1934 р. Бабеля запросили перебути у Горького «з десяток днів», Та минає двадцять, а Олексій Максимович не відпускає його: «До цього часу живу в домі О. М. «Тисяча і одна ніч», як сказали б в Одесі. Спогади залишаться на все життя» (лист рідним 18 червня 34 p.).
Прочитавши наприкінці травня кілька номерів «Литературной газетьі», Бабель пише рідним: «Всі мене хвалять; чи не вплив тут Олексія Максимовича? Було б цікаво довідатись, чи будуть надруковані мої останні оповідання». З листування видно, що Горький, від'їжджаючи до CPCP, взяв у Бабеля для альманаху «Рік шістнадцятий» кілька новел. У матеріалах архіву альманаху мені вдалося встановити, які саме оповідання — «Мій перший гонорар», «Фроїм Грач», «Нафта», «Вулиця Данте» — і їхню подальшу долю. Виявляється, думки членів редколегії щодо друку цих новел розійшлися. Бабель не наполягав на тому, що оповідання схвалені і рекомендовані самим Горьким. «Нафта» та «Вулиця Данте» були опубліковані лише в 1934 р. — і не в альманасі, для якого їх відібрав Горький.
А Бабель, цілком приймаючи таку справді творчу допомогу, завжди цурався допомоги Горького, так би мовиш, «організаційної», що могла б скидатись на «протекцію», на використання дружби Олексія Максимовича.
Цей епізод, маловідомий до останнього часу, свідчить: Горький аж ніяк «не соромився» різко критикувати Бабеля, «підштовхувати» його на вірну дорогу. Олексій Максимович — це живе втілення ленінських принципів дружнього і водночас вимогливого ставлення до таланту — тактовно, але цілком недвозначно застеріг Бабеля від повторення помилок, які були в деяких його оповідання? 20-х років («Старанна жінка», «Ходя»), Він прагнув, щоб Бабель спрямував своє обдаровання насамперед на розкриття нових, соціалістичних якостей, породжених у людях радянською дійсністю. І такі твори Бабеля 30-х років, як «Нафта», «Карл-Янкель», сценарій «Стара площа, 4» з їх схвильованим романтичним пафосом свідчать, що не помилявся Горький ні в своїй гострій критиці друга, ні в своїх сподіваннях, ні в порадах про шляхи, якими варто і треба йти.
Тепер Бабель, якому щойно подобалася п'єса, зовсім іншими очима дивиться на неї. «В роботі невдачі. П'єсу написав — не вийшла. Не можу поки що визначити — остаточна це Невдача чи ще поправна» (лист до Г. Г. Слонім 29 травня 33 p.). І під впливом горьківської критики починається мало не дворічна робота над п'єсою — «Марія» була опублікована лише в березні 1935 р.
Чи Горький був серед тих «усіх», хто, прослухавши «Марію» у читанні автора, схвалював п'єсу? Бабель поки що вважав так. Адже, за словами самого Олексія Максимовича, він тоді «нічого тямущого, певного... не міг сказати про неї і з приводу неї» драматургові. Бабелю не радять надсилати поштою складну драму: «Треба було б, природно, відвезти її особисто». Він вагається. Горький виїздить 8 травня на батьківщину, Бабель супроводжує його до Неаполя, а потім разом з Маршаком, який теж гостював і лікувався в Соренто, повертається працювати на дачу Олексія Максимовича. Він вирішив все ж таки затриматися за кордоном: «Олексій Максимович доручив мені одну роботу, яку треба виконати тут, тому я не міг поїхати разом з ним. Туга за Росією дедалі сильнішає» (лист до Г. Г. Слонім 29 травня 33 p.). Робота — нарис про Неаполь: «Мені це до душі, я спробую» (лист рідним 11 травня 33 p.). Бабель надсилає Горькому переписаний текст «Марії». Олексій Максимович терміново прочитує рукопис і відповідає великим листом. «У всіх, хто щиро любить літературу, в тому числі і в мене, є до вас особливе, виняткове ставлення: від вас, дуже талановитої і мудрої людини, чекають якихось чітких і великих праць. Ця п'єса не справджує сподівань, вами навіяних». Цей суворий вирок детально вмотивував Горький. Він відзначає і майстерність Бабеля, гострі, тонкі деталі. Але що з того, коли невловна мета твору, коли важко розібратись в його призначенні?! Горького «Марія» відражає передусім «пристрастю до зіпсованого м'яса»: всі її герої «протухли, погано пахнуть». Одне з завдань мистецтва — «викликати повагу і симпатії до людей — романтизувати їх». І саме творча вдача Бабеля відповідає такій меті — чому ж він збочує з цього шляху? «Ви, по суті, здаєтесь романтиком, але здається, що ви чомусь-то не наважуєтесь бути таким». Ні, Горький не радить ставити п'єсу в цьому вигляді.
У ці дні закінчено п'єсу. І, здається, вона навіть подобається самому авторові,— що так рідко бувало з Бабелем. Далебі, підстави нібито є. «Я завершив безмірну працю: драму... Всі одностайно визнають за нею високі художні якості. Я звернувся до нових персонажів і середовища, і якщо це вдалось, я був би радий. Через кілька днів почну передруковувати на машинці і примушу давати мені поради» (лист 2 травня, 33 p.).
Навесні 1933 р. після наполегливих запрошень Горького Бабель з Парижа приїздить до нього в Соренто. Олексій Максимович знав, як «туго», «важко» пише Бабель, і волів створити йому найкращі умови для завершення нової великої роботи — п'єси «Марія». «Я працюю з величезною насолодою, ніколи в житті в мене не було такої тиші, такої самотності і спокою... — пише Бабель рідним з Соренто 24.4.33 p. —Через кілька днів я прочитаю Олексію Максимовичу мою «історію»: плани на майбутнє залежать від поради, яку він мені дасть». Горький, який «знає тут кожний камінь», не шкодуючи часу, знайомить гостя з культурою і життям Італії. «Я був учора цілий день з О. М. у Неаполі. Він показував нам музеї, античні скульптури... картини Тіціана, Рафаеля, Веласкеса». Бабель вражений (який уже разі) популярністю Горького серед простого люду Італії. «Коли увечері ми ввійшли в ресторан (розташований високо над Неаполем, краєвид на місто звідси чарівний), де його знають років з тридцять, усі встали з місць, офіціанти кинулись цілувати йому руки і негайно послали за деякими виконавцями старовинних неаполітанських пісень; вони відразу ж прибігли: сімдесятирічні старі, які всі пам'ятають О. М., своїми дряхлими голосами співали так, що я ніколи цього не забуду... Незабутній для мене день» (лист рідним 5 травня 33 p.).
І ніхто так гостро, як Горький, не картав Бабеля, коли здалося, що письменник збочує з дороги, наміченої у «Кінармії». Трапилося це навесні 1933 p., коли Бабель працював над п'єсою «Марія». Та спочатку розповімо, як розвивалася дружба письменників. Вперше від часів революції Горький і Бабель побачились у травні 1931 р. Вірний своїй звичці жити подалі від літературної «суєти», Бабель тоді працював у селі Молодьоново секретарем сільради. Горький оселився на підмосковній дачі, за кілометр від Молодьонова. «Я був день 22-го на дачі у Олексія Максимовича,— пише Бабель рідним 24.5.31 р. — Ми зустрілися з колишнім почуттям. Враження складні, не в усьому я ще сам їх усвідомив. Але, звичайно, другого такого старого немає у світі». Літніми вечорами Бабель часто приходив до Горького. «Не можу сказати вам, скільки повчального і приємного я дістаю від цього несподіваного сусідства. Мені згадується юність, і прекрасно, що взаємини, які виникли замолоду, не змінилися і понині» (лист рідним 7 липня 31 p.). Бабель готує до друку низку оповідань та книжку — ї знову, на його прохання, Горький стає суддею і порадником. Пізніше Бабель згадував, як його «пристрасно і безперервно почала підштовхувати.... рука» Горького. Лише в 1957 р. побачив світ майстерний бабелівський етюд «Суд» — про комедію французької буржуазної юстиції, про жалюгідну долю на чужині колишніх білих полковників — людей без батьківщини. Невідомо, коли його написано. Але вдалося з'ясувати, що саме Горький 1931 р. на засіданні редакційної ради журналу «ЗО дней» взяв з Бабеля слово, що він напише нарис про французький суд...  Ось один з «поштовхів» руки великого майстра.
Героїку революції чимало письменників прагнуло передати лише через зображення руху «натовпів», стихійного, а вряди-годи — просто механічного пересування «мас». Оскільки особа, її індивідуальність взагалі випадали при такому методі з уваги художника,— не можна було глибоко розкрити ті справді корінні зміни, які спричинювала в людській психології революція. Тож Горький і підкреслив: «Такого барвистого й живого зображення одиничних бійців, яке давало б мені ясне уявлення про психіку всього колективу, всієї маси «Кінармії» і допомогло б мені зрозуміти силу, що дозволила їй звершити історичішй її похід,— я не знаю у російській літературі».
Мені здається, що саме в цьому світлі — в світлі виховання літературою нової психології, психології комуністичної, і слід розуміти неодноразове твердження Горького, зокрема в статті «Про те, як я вчився писати», що Бабель «прикрасив» реальних героїв революції. Найдокладніше ця думка розкрита в лисії до Д. Хаїта (1927 p.). Протиставляючи Бабеля письменникам-натуралістам, Горький писав: «Художник повинен жити не в Дійсності і, звичайно, не осторонь неї, а над нею... Візьмімо приклад — Бабеля».
Епоха Жовтня для Горького — епоха небачена і в тому розумінні, що вона дає неймовірні, з погляду минулого, можливості для розвитку нових рис і якостей людини. Бо людина — явище стале лише з боку фізіології, а психологія її має безмежні, фантастичні перспективи розвитку.
1924 p. Горький так сформулював (лист до К. Федіна) свій погляд — і не тільки на Бабеля, а й на завдання нашої літератури: «Людина — істота фізіологічно реальна, психологічно фантастична... У Бабеля — всі герої фантасти, може бути, саме це й робить їх такими невідхильно живими. Але, зрозуміло, у Бабеля і обстановка фантастична».
Таким чином, йшлося про ширші і важливіші питання, ніж оцінка двох конкретних творів. І про принципи відображення життя в радянській літературі, і про принципи критичного аналізу сперечався Горький. Ось чому треба глибше вдуматись у логіку його суджень, а не обминати їх чи обмежуватися туманними натяками — мовляв, безпосереднім учасникам громадянської війни було видніше, ніж «цивільному» письменникові Горькому... До речі, деякі уславлені керівники Червоної Армії цілком поділяли горьківську позицію. На зустрічі з письменниками 22 листопада 1935 р. маршал В. К. Блюхер казав: «Мені здається, що І. Бабель дав яскраву характеристику 1-й Кінної армії, як найкращої частини нашої переможної армії. Причому зроблено це вельми яскраво і з показом негативних явищ. Вийшла дуже цінна і цікава книга». Герой громадянської війни, командор червоних козаків Віталій Примаков не заради чемності писав Бабелю: «Все Ваше ми з радістю ждемо» (лист 13.9.26 p.).
Вони не бачилися вже десять років, але Горький пильно стежить за творчою долею Бабеля. Восени 1928 р. зайшла дискусія з приводу бабелівської «Кінармії». Про відомий цей епізод не раз згадували критики та історики літератури. На жаль, суть дискусії досі не так з'ясовано, як затемнено довільними і абстрактними коментарями... Адже сенс суперечки навряд чи варто, зводити до того, що відомий полководець вважав, нібито Бабель написав пасквіля на 1 Кінну, а великий письменник не бачив «у книзі Бабеля нічого «карикатурно-пасквільного» і, навпаки, твердив, що вона збудила до бійців Кінармії «любов і повагу, показавши мені їх справді героями, — безстрашні, вони глибоко відчувають велич своєї боротьби». 1930 р. Вс. Вишневський надіслав Горькому свою «Першу Кінну» — як «до певної міри відповідь Бабелю». Горький не знайшов «ніякої «відповіді Бабелю» у п'єсі Вишневського. На його думку, вона гарна «саме тим, що написана у підвищеному «героїчному» тоні, як «Кінармія» Бабеля, як «Тарас Бульба» Гоголя». А суперечки, вважає Гррький, викликані тим, що «Бабеля — погано прочитали і не зрозуміли, ось у чому річі» Горький докоряє своїм опонентам, що вони критикують не з достатньо високої позиції, а такі твори, як «Перша Кінна» і «Кінармія», «не можна критикувати з висоти коня».
У коментарі до щойно надрукованого листування Бабеля з Горьким («Литературное наследство», т. 70) помилково зазначається, буцімто їхня зустріч у Соренто відбулася. Аналіз неопублікованих матеріалів засвідчує протилежне: італійці затримали видачу візи, і Бабель не встиг побачитися з Горьким — 20 травня Олексій Максимович вирушив до СРСР, а Бабель ще був у Парижі...
Загадковість бабелівського мовчання тим дивніша, що він не міг не знати, як багато пише про нього різним письменникам Горький  —  листи Олексія Максимовича жваво обговорювались у літературних колах. В архіві української кінематографії є документи, які свідчать, що 1926 р. Бабель уклав угоду на написання сценарію «Подружжя Орлових» (за Горьким). Ось, здавалося б, добрий привід звернутися до Олексія Максимовича — адже це була одна з найперших спроб екранізації горьківських творів... Та Бабель, певно, не хотів стати перед Горьким з творами, що вже були видані і про які йому була ясна горьківська думка. В 1927—1928 роках, НОВИЙ, складний злам відбувався у творчості, манері, стилі Бабеля. Те, що було вже зроблено, вважалося застарілим і нецікавим. Ось чому, коли, нарешті, Горький розшукав його в січні 1928 р. і запросив до себе у Соренто, Бабель відповів: «Я дуже хочу вас бачити. Я все б'юся над роботою, яку розпочав давно. Подорож до Італії — спокуслива надзвичайно — може розвіяти робочий мій настрій, я цього боюся». Горький наполягав на приїзді Бабеля. «Він запрошує так наполегливо, — пише Бабель 7.3.28 p. І. Л. Лівшицю,— що відмовлятись незручно». Горький хвилюється, що подорож відкладається через брак грошей. «Від нього щонеділі — наполегливі і дуже душевні запрошення. Відчуваю, що треба їхати. Він обіцяє, що грошей поїздка ця коштуватиме мені дуже мало. Поживу в нього до травня, тобто до його від'їзду в Росію. Одержав від нього дуже похвального листа про «Захід» (лист Бабеля Г. Г. Слонім 15.3.28 p.; перше видання п'єси «Захід» він надіслав Горькому в лютому).
Горький дуже cумує, довідавшись, що Бабель хворіє (1926 рік). «Шукаю Бабеля», — пише Горький ЗО січня 1927 p. І. О. Груздеву. 6 січня 1928 р. Горький усмішливо повідомляє Ольгу Форш: «Після довгих трудів мною ж відкрита адреса Бабеля» (Бабель тоді був у Парижі).
Бабель не поскаржився Горькому на оскаженілі наскоки вульгаризаторів з журналу «На посту», не попросив «захисту». А Горький, виявляється, знав про те цькування Бабеля. Він ще в лютому 1925 p., охарактеризувавши позицію «напостівців» як «антиреволюційну і антикультурну», підтримав редактора «Красной нови» О. К. Воронського, який широко залучав Бабеля до співробітництва.
Цей лист Горького не зберігся. Але яким важливим і вчасним він був, можна судити з бабелівської відповіді 18 червня 1925 р. Горьківські слова розвіяли смуток, що огорнув тоді Бабеля і заважав завершити роботу над книжкою. Були для того смутку всякі причини... Про деякі Бабель пише Горькому: «На початку цього року — після півторарічної роботи — я узяв під сумнів мою писанину. Я побачив у ній вигадки і барвистість... Мене мучила думка, що я не справдив ваших сподівань». Бабель не забув горьківських слів, сказаних йому «перший раз у кабінеті «Летописи», на Монетній вулиці. Вони допомагають мені в хвилини зневір'я». І він обіцяє учителеві: «З усієї сили я намагатимуся писати простіше, душевніше, щиріше, ніж писав до цього часу».
Горький дуже рано, гостріше за своїх сучасників (може, за винятком Маяковського, який першим надрукував Бабеля у столичному журналі), відчув романтичний пафос «Кінармії», її гуманістичність, прагнення автора з'ясувати в людині нове, створене революцією. Тоді він написав Бабелю: «Мабуть, можна починати...».
У листопаді 1924 р. Горький пропонує для перекладу і видання в Німеччині, поряд з творами Вс. Іванова і А. Леонова, конармійські оповідання Бабеля. Горький твердо переконаний: Бабель — один з тих представників молодої радянської літератури, чиї твори гідно розкажуть зарубіжному читачеві про новітній буремний і прекрасний світ революції. Для Горького підтримати Бабеля означає не просто допомогти ще одній талановитій людині. Насамперед — підтримати певний літературний напрямок, певну тенденцію у мистецтві. На початку 1925 р. (лист до І. Ф. Калинникова) Горький протиставляє Бабеля, Леонова, Федіна, Тихонова, як «представників справді нової російської літератури» Борисові Пильняку — «явищу хворобливому, ...невдалому наслідувачеві Ремізова й Бєлого», письменників-декадентів.
А як же Горький — чи пам'ятає він свого «хрещеника», чи цікавиться ним? Матеріали архіву великого письменника свідчать, що він не тільки добре поінформований своїми кореспондентами про новий дебют Бабеля, а й пильно стежить за появою кожного його твору.
Одне слово, Бабель мав усі підстави безпомилково вважати, що його першій книжці забезпечена «зелена вулиця». Але він, поволі друкуючись у періодиці, не поспішає. Бабель, поки не знає думки Горького, ухиляється від усіх пропозицій видати книгу, хоч які авторитетні його «спокусники». «Довідайся обов'язково (це дуже важливо), — просить він 28 серпня 1923 p. І. Л. Лівшиця, — чи гадає Горький повернутися до Росії, і якщо гадає, то коли».
Взимку 1923 р. була розпочата «Конармія», кілька оповідань з неї надруковано в одеських «Известиях». Бабеля добре знають далеко за межами його рідного міста.
Минуло чимало років, поки Бабель вирішив поновити зв'язок з Горьким. Написано (і вже надруковано), у нього до 1923 року в кілька разів більше, ніж тоді, коли він уперше переступив поріг приймальної «Летописи». Та Бабель не поспішав знову вступати у «велике» літературне життя, доки не відчув, що народжується в його доробку щось справді нове, відповідне до «почесного і високого завдання літератури».
Ця найвища, найвимогливіша, але єдино вірна міра визначила горьківську пораду Бабелю, коли через деякий час з'ясувалося: молодий літератор нічого до пуття не знає, хоч багато про що «догадується»... Горькому найлегше було «влаштувати» Бабеля на якусь літературно-видавничу роботу в столиці. Але заради таланту, заради майбутньої творчості Олексій Максимович послав Бабеля «в люди».
1936 р. кореспондент «Комсомольской правды» запитав Бабеля, чи тільки про труднощі літературної справи говорив Горький під час їхньої першої зустрічі. Відповідь була: «Він говорив не так про труднощі, як про почесне і високе завдання літератури... Протягом цих трьох годин великий письменник говорив з молодиком про прогрес суспільства».
Ось чому 1916 р. Бабель не хотів звертатися до Горького. Не хотів, бо ввижалася ненависна «протекція». І він, зрештою, прийшов у «Летопись» нарівні з іншими відвідувачами. Його долю — він цього прагнув і так воно й вийшло — вирішили не «знайомства», а твори, в яких Горький розпізнав багатонадійну талановитість. Так були опубліковані в листопадовому номері найкращого російського журналу тих часів два оповідання Бабеля. Однак, не самий «факт друкування» — горьківське напуття стало для Бабеля вирішальним у творчості й житті. Горький тоді сказав: «Письменницький шлях, шановний пістолете (з наголосом на о), всіяний цвяхами, переважно великого формату. Ходити по них доведеться босоніж, крові зійде досить, і з кожним роком вона тектиме рясніше... Слаба ви людина — вас куплять і продадуть, вас засмикають, всиплять, і ви зів'янете, прикинувшися деревом у цвіту... Чесній же людині, чесному літераторові й революціонерові пройти цим шляхом — велика честь, на ці нелегкі дії я вас, добродію, і благословляю...».
У грудні 1928 року Бабеля під час перебування в Києві атакував один молодик — знайомий його друзів. Він настирливо вимагав («це гірчичник, а не людина») рекомендацій до видавництв та редакцій. «Солоденький цей юнак вважає, що до літератури можна пробратися за протекцією. Дивився на жалюгідне його, обличчя — і мені забракло сили переконати його в безглуздості та помилковості його думки...» (лист до І. Л. Лівшиця від 15 грудня 28 p.).
В листах Бабеля тих часів, коли він уже став славнозвісним письменником, можна знайти ключ до цієї «таємниці».
...Ще юнаком Бабель близько зійшовся з одеським лікарем І. Бродським, завзятим театралом, знавцем літератури. Дочка Бродського — Ольга Іллівна, друг Бабеля з дитинства, розповіла мені, що батько написав листа С. І. Чацькій — секретареві редакції «Летописи» з проханням допомогти Бабелю... А він чомусь уперто не йшов до єдиного журналу, де його чекала допомога.
Ніякого гумору тут немає.
Дійсно становище молодого одесита, що прагнув стати письменником, було вельми критичним. Кілька оповідань — оце й була його «власність». Проживати в столиці він не мав права і — з підробленими документами у кишені — старанно уникав поліції... Але чому лише доведений до розпачу («мене звідусіль шали») вирішив він прийти в редакцію горьківського журналу «Летопись»? Чи слова: «...зрозумів, що мені не залишається нічого іншого, як піти до Горького»,— просто гіркуватий бабелівський гумор?
Про початок цієї історії розповів сам Бабель у відомих спогадах про Горького. Було це взимку 1916 року в Петрограді. У редакціях ніхто не хотів не те що друкувати, а й навіть читати ті кілька оповідань, що їх приносив нікому не відомий Бабель. «Редактор одного з журналів вислав мені через швейцара карбованець, інший редактор сказав про рукописи, що це справжня нісенітниця, але в його тестя є мучний лабаз і до лабазу цього можна вступити прикажчиком. Я відмовився і зрозумів, що мені не залишається нічого іншого, як піти до Горького».