Белявська-Слюсарєва М. Ю.

Роман «Заціпеніння та дрож»: чинники успіху за С. Наржу.

 

Роман « Заціпеніння та дрож» бельгійської письменниці Амелі Нотомб збентежив своєю появою літературний світ у 1999 році. Згодом, задум авторки, через свою шалену популярність серед читачів, привернув увагу діячів кінематографу та реалізувався у однойменній стрічці Алена Корно 2003 року.

Що саме сприяло такому успіхові твору? Кінематографічність його сюжету чи життєвість та актуальність викладених подій? Сесіль Наржу,  доктор філологічних наук, проводить дослідження, намагаючись, перш за все, знайти творові гідне місце у родо-жанровій системі. На думку дослідниці, неможливо однозначно назвати роман вигадковим, так само, як і сказати, що це біографічна оповідь.

Дослідження С. Наржу розглядає твір  за структурою, хронотопними особливостями, системами персонажів. У якості структурних  одиниць пропонується розглянути окремі періоди з життя та знаходження на підприємстві головної героїні, розташовані у  черговому порядку, що лише підкреслює несподіваність та абсурдність кожного наступного щодо попереднього. У цілому, усі ці «структурні елементи», як підкреслює дослідниця, саме у такому ракурсі, покликані продемонструвати функціонування великої системи, у творі це японське підприємство, та спроби виживання маленького чужорідного елементу – персонажу Амелі. Загальний сенс конфлікту сягає протистояння двох менталітетів, двох культур, двох світів – сходу та заходу.

Панівним підходом у аналізі системи образів та їхньої еволюції була обрана ієрархічна система, що органічно підкреслює задум письменниці: «Monsieur Haneda était le supérieur de monsieur Omochi, qui était le supérieur de monsieur Saїto, qui était le supérieur de mademoiselle Mori, qui était ma supérieure. Et moi, je n’étais la supérieur de personne.» (Пан Анеда був начальником пана Омоші, який був начальником пана Саіто, який був начальником мадемуазель Морі, яка була моєю начальницею. Щодо мене, я не була нічиїм начальником.)

Часова картина твору вбачається С. Наржу як властива автобіографічній оповіді, оскільки вона підкреслює наявність здебільшого орієнтирів на реальний час.

На думку дослідниці саме така викривна манера письма, сповнена алюзій на класичні твори, гострий сюжет, що розгортається у замкнутому просторі сприяє зростаючий увазі до конфлікту двох протагоністів – Амелі та Фубукі Морі.

Письменники сьогодення прибігають до вживання буденних життєвих ситуацій, у яких розгортаються нестандартні сюжети. Такий прийом дозволяє досліджувати самобутність та здобутки сучасного суспільства, що перебуває у процесі постійних змін. Тоді виникає питання: чи можна говорити про відродження чи нову репрезентацію такого жанру як психо-реалістичний роман, що сьогодні поєднує у собі риси флоберівського реалізму та натуралізму Золя, натомість задля загострення сюжету оперує трансформацією таких жанрових категорій, як то детектив, наукова фантастика, некролог, сповідь тощо. Таке дослідження-винахідництво реальності як сукупності матеріальних та духовних цінностей, системи пріоритетів спрямовується письменниками на вияв та окреслення певних систем ознак, що зумовлюють існування «сьогодення» на соціальному, психологічному та побутовому рівнях. Яскраво-іронічна манера письма лише підкреслює вільний від сталих штампів та забобонів і, навіть, антиконформістський творчий задум.

Гідною читацької та дослідницької уваги є авторська модель суспільства А. Нотомб, втілена в образі японського підприємства у романі «Заціпеніння та дрож». На це гігантське за масштабами підприємство потрапляє за строковим контрактом головна героїня Амелі, бельгійка за походженням та кваліфікований філолог за фахом. З перших хвилин свого перебування на підприємстві вона не може утриматися від негативних вражень. Свідомість «маленької» Амелі збентежує розмір компании-гіганта: «Юмімото було одним з найвеличезніших підприємств у світі. А господин Ханеда очолював його відділ Імпорта-Експорта, що купував та продавав усе, що існує на цій планеті». Зважаючи на те, що японське підприємство сьогодні символізує найдосконаліший розум, стабільність та постійний розвиток, зображена авторкою модель східного суспільства наголошує на незначності людини перед системою, одиниці перед цілим, індивідуальністю перед спільнотою : «Службовці Юмімото, подібно до нулів, набували значущості лише стоячи після будь-яких інших цифр. Усі, крім мене. Я ж не дотягувала навіть до нуля…» Гіперболічна персоніфікація ліфта у сорока чотирьох поверховій будівлі підкреслює крихітність такої одиниці, як Амелі, яка відчуває себе буквально проковтнутою величезною істотою: «…ліфт виплюнув мене на останньому поверсі будівлі Юмімото». Подібну метафору авторка вживає до працюючих механізмів у компанії: «Я поклала пачку паперів у пащу поглотителю паперу – копіювальної машини, яка впоралась із завданням із взірцевою швидкістю та чемністю.» Усе тут немов би посідає можливостей проковтнути, стерти, знищити усе, що не прилаштоване до наймасштабнішого процесу функціонування системи, усе, що відрізняється від її «відкаліброваних» та «підігнаних» елементів.
Довкілля постає замкнутим, холодним, занадто нейтральним, навіть стерильним, далеким від зовнішнього світу: «Далеко, дуже далеко звідси розкинулося місто, так далеко, що, здавалось, туди ніколи не ступала моя нога».

Ієрархічна структура персоналу підприємства представлена пірамідальною конструкцією: «Господин Ханеда був начальником господина Омоші, який був начальником господина Саито, який був начальником мадемуазель Мори, яка була моєю начальницею. Щодо мене, я не була нічиїм начальником. Можна сказати й інакше: я була у распорядженні мадемуазель Морі, яка була у распорядженні господина Саіто і так далі, з одним таким зауваженням, що накази могли спускатися як їм заманеться по ієрархічним ешелонам. Таким чином, у компанію Юмімото я була у распорядженні усіх одразу». Такий ланцюг відповідальних осіб свідчить про надмірну структуризацію колективу, зведену до абсурду, покликану знищити будь-які прояви індивідуалізму та, водночас, опиратися інтеграції нових елементів.

Функціонування такого механізму базується на смиренній тотальній самовіддачі кожного службовця. Ніщо, окрім покірливості та бездоганного виконання обов'язків неспроможне виправдати місце, яке кожен з них займає. А.Нотомб формулює наступним чином головний життєвий постулат японця: «І я зрозуміла одну важливу річ: в Японії існування – це підприємство») Чи можна тут говорити про якісь особистісні інтереси чи права…Але усі вони ясно усвідомлюють те, що заборонено: «Потім він вказав мені на двері та урочисто заявив, що за нею засідав сам господин Ханеда, президент компанії. Певна річ, що не варто було навіть і в гадці мати колись його побачити.»; «Було ясно, що я не мала права відмовлятися.»); а також, заборонялося  привертати до себе увагу, розмовляючи занадто ввічливо, чи навпаки блазнюючи; займати чиєсь місце хоч на хвилину, навіть якщо його хазяїн відсутній, це - прояв неповажання свого місця у ієрархічній системі; неможливо було прагнути стати Японцем, чи хоча б у чомусь йому дорівнювати, а значить й розмовляти японською можна було виключно Японцю за походженням; форсувати чи гідно добиватися підвищення, на яке ніхто не має права; намагатися втішити скривджену людину та т.і.

Створений авторкою «рафінований світ» в образі Юмімото не позбавлений, як і належить справжньому світові» свого власного Бога та Диявола. Президент компанії, господин Ханеда, якого головна героїня охрещує «Богом» виглядав так: «Господину Ханеда було років п'ятдесят, худорлявий, чиє обличчя випромінювало виключну елегантність манер. Від нього віяло справжньою добротою та гармонією.») Він єдиний, що заворожує своєю недосяжністю Амелі, здається незачепленим жодним з пороків та злигоднів підприємства, але й водночас неспроможний втручатися у процеси: «Господин Ханеда був занадто гарним президентом для того, щоб переглядати накази будь-кого із своїх підлеглих…» На противагу йому по той бік драбини між добром і злом засідає господин Омоші, що повністю справджував свій пост: «… «… господин Омоші, здоровезний та страшенний, що зайвий раз доказувало, що він був віце-президентом»). Через те, що кожний його прояв у творі маркований спалахами гніву, Амелі охрещує його Дияволом. Саме він, на думку Амелі, править цим Адом.

Визначне та вичерпне порівняння авторка надає героїні Фубукі Морі: «Фубукі не була ні Богом, ні Дияволом: вона була японкою». Єдиний жіночий образ окрім персонажу Амелі, який приголомшує своєю красою та правильністю, у цій системі Фубукі виконує функцію естетичного ідеалу, поєднуючи у собі «прекрасне» від господина Ханеда (тобто Бога) та «жахливе» від господина Омоші (тобто Диявола), а також втілює образ ката над жертвою Амелі.

Начальник Фубукі, господин Саіто, вражає абсурдністю рішень та наказів, що походять від нього, тим самим втілює образ усією абсурдності на підприємстві. Вбиваючи будь-які прояви індивідуальності, фантазії та нонконформізму, він реалізує головний закон підприємства: моральний суїцид індивідуальності.

Оскільки «Заціпеніння та дрож» є жіночою прозою межі століть з використанням автобіографічних елементів, цікавим виявляється зображена у романі жінка, її положення, функції, права та обов'язки у такому строго регламентованому чоловіками суспільстві. Контрастно у романі співіснують два жіночих образи: персонажу Амелі, представниці західної свідомості, вільної від догм, штампів, націленій на самореалізацію, та Фубукі Морі, взірцевій за усіма параметрами жінки-працівника, впевненій та закоренілій у своїй позиції «ігрока за правилами».

Етапи становлення японської жінки у суспільстві, за А. Нотомб, позначені проходженням усіх садистичних етапів так би мовити соціального «прокрустового ложа»: «І ця краса, що змогла протистояти усім фізичним та моральним корсетам, натиску, абсурдним заборонам, догмам, задусі, зневір'ю, садизму, удавання та приниження, во істину є нічим іншим, як чудо героїзму».   Наведений метафоричний  опис підкреслює наявність «соціального нашийника», у якому саме «існує» японська жінка, та який позбавляє її будь-яких проявів чуттєвості, самостійності, будь-яких бажань. Усі постулати, яким навчають японку з дитинства, націлені укорінити в ній відчуття власної неповноцінності та негідності відносно оточення. У відповідь, вільнолюбива свідомість Амелі, хоча й зазнає колосального впливу такого виховання Фубукі, все ж таки захоплюється, а в глибині душі навіть співчуває їй: «І якщо є за що захоплюватись японкою, а не захопитись нею просто неможливо, то це, перш за все, за те, що вона до сих пір не покінчила із собою.») І співчуває вона тому, що окрім усієї важкості свого положення жінки у соціумі, Фубукі була позбавлена можливості та здібності уявляти та мріяти, того, що саме допомогло Амелі вижити у ворожнечому  оточенні. Якщо звернути увагу на той факт, що обидві жінки були родом із однієї провінції Кансай, на те, що обидві зазнали значних потрясінь саме за часів дитинства, а також на існування взаємної зацікавленості одна одною, прихованої, і, навіть, неусвідомленої з боку Фубукі, і відкритої, але пригнобленої з боку Амелі, простежується авторська думка, щодо наявності відправної точки можливого порозуміння двох протагоністів, двох жінок, двох світів, прихованої саме у дитинстві та знищеної саме соціальною системою однаково для двох сторін.

Самоусвідомлення персонажу у творі, тобто людини у суспільстві, також проходить поступово згідно з політикою підприємства щодо сторонніх елементів.  Намагаючись з перших днів знайти своє місце, Амелі все більше його втрачає: «Я знала все гірше яке було та яким буде моє місце в компанії Юмімото»). На початку «кар'єри» у компанії головна героїня розуміє, що вона не зовсім доречна, то розвиток конфлікту із новим для неї суспільством приводить її до усвідомлення власної повнісінької нікчемності. Таке знищення особистості має, перш за все,  соціальну природу. Амелі шукає саме соціальної реалізації, а значить саме у соціальному колі зазнає найбільших пригноблень, ударів першим зазнає її соціальне «Я», а не психологічне.

Концепція твору передбачає стратегію становлення та реалізації індивідуальності у ворожнечому суспільстві, які супроводжуються  подоланням цілої низки перешкод на шляху до «самого себе» персонажу. Складність пошуку свого місця на підприємстві реалізується у тому, що Амелі неспроможна знайти гідного місця у складі сталого соціального угрупування, усі спроби проявити себе в якості кваліфікованого працівника зводяться до погіршення її положення. Головним аргументом її звинувачення є прояв самостійності, винахідливість та невичерпна фантазія, усе те, що за сприятливих умов завжди є перевагою серед представників соціальної групи.  Діяльність, яка їй цікава розподілена серед інших працівників, і, навіть ті завдання, які їй доручають, кожного разу доводять її неспроможність адаптації до колективу. Компанія зображена як замкнуте довкілля, що посилює психічну напругу героїні. Кожне пониження на посаді супроводжується звуженням життєвого простору: компанія, поверх, офіс, туалет. І лише існування вікон, величезних вікон дозволяє її свідомості відчути плин життя, дозволяє її пригнобленій фантазії звільнитися, водночас нагадуючи про існування цієї нездоланної перешкоди на шляху до її «вільного» та «справжнього» життя. Увага до тілесності, саме до вражаючої краси Фубукі, до огидності товстуна Омоші, тобто концентрація на крайнощах припускає дезорієнтацію індивідуума у матеріальному оточенні. Знаменним є і той факт, що героїня вдається до найдетальніших описів усього та усіх, окрім себе, ознаки її тілесності можна знайти тільки у фрагменті з нервовим зривом Амелі, де вночі, після кількох діб безсоння та безперервної праці, вона, гола, коїть дебош у офісі, після чого засинає у безпам’ятстві під грудою сміття. Розглядати такий порив можна як відчайдушну спробу розгубленої особистості віднайти себе, вивільнитися з оков системи, що суперечить людській природі.

Розв'язка, неочікуваний фінал як висновок з отриманого досвіду, націлена авторкою ніби на закріплення позитивного досвіду, незважаючи на загальне переважно негативне психоемоційне тло твору. Вона наголошує на невичерпній спроможності сильної індивідуальності протистояти нав'язаним правилам, не зігнутися під утиском колективної свідомості, зміцнитись у своїх переконаннях та вийти переможцем.

Отже, спираючись на слова Ліхачова Д.С. [2], можна сказати, що література межі ХХ-ХХІ століть виконує функцію поширення соціальних меж як на рівні сюжету, що розгортає специфічний для свого часу, але, водночас, актуальний соціальний конфлікт, персонажів, яким надаються неочікувані, але подібні до реального життя соціальні характеристики, а також на рівні розширення світового досвіду, що підтверджується наявністю великої кількості багатонаціональної та маргінальної літератури. Успіх такої літератури серед читачів пояснюється, зокрема, тим, що її концепція та методи відповідають багатьом потребам читаючого населення в актуальному засобі пізнання  дійсності, носія духовно-ідеологічних та естетичних орієнтирів, а також потужному методі соціального впливу та мотивації.