С. Ю. Гонсалєс-Муніс

Поезія Енн Секстон в оцінках американської літературної критики

ХХ століття відзначилося посиленням ролі жінки в усіх сферах суспільного життя, внаслідок чого вона отримала ширші можливості та засоби для артикуляції приватного досвіду через літературу. В американській літературній критиці творчості Енн Секстон присвятили свої роботи такі літературознавці як: Алісія Острайкер, Діана Вуд-Мідлбрук, Діана Хьюм-Джордж, Сьюзанн Джухаз, Крістофер МакГован, Лінда Вагнер-Мартін та ін.

Енн Секстон однією з перших в американській літературі широко та відверто заговорила про проблему особистості жінки («female identity») та про її місце в сучасному суспільстві. Літературознавець Діана Хьюм-Джордж в роботі «Oedipus Anne: the poetry of Anne Sexton» зазначає, що поезія Енн Секстон розповідає про те, що є надзвичайно важливим для життя середини двадцятого століття. Е. Секстон розуміла хвороби культури через свої власні. У своїй творчості Енн Секстон дослідила міфи, якими живе культура, і з якими помирає: архетипи відносин між доньками та матерями, батьками й доньками, матерями й синами, богом і людьми, чоловіками й жінками. Вона розуміла й постійно моделювала образи свого мистецтва, парадокси, які глибоко укорінилися в людській поведінці та мотивації. Поезія Енн Секстон здебільшого автобіографічна, сконцентрована на глибинні власні емоції поетеси, особливо на почутті болю, тому критики часто закидають поетесі, що її творчість часом нагадує «дуже серйозну й рішуче відверту мильну оперу» (Джеймс Дікі) [1]. Проте, критик Беверлі Філдз вважає, що поезію Секстон здебільшого неправильно інтерпретують. Вона стверджує, що вірші не такі автобіографічні, як вони здаються на перший погляд, що це поезія, а не мемуари, і те що поетеса вводить багато деталей у вірш, робиться з метою розкриття глибинної тематики твору, відображення символіки вірша [2].

На думку американського психолога Джин Міллер, жіноча особистість ліричної героїні поезій Енн Секстон визначається в термінах її мінливого «я» («fluid ego»), маючи на увазі її постійну тенденцію балансувати між матір’ю та батьком як еротичними об’єктами, її часто деструктивну здатність співчувати, її залежність від сторонніх факторів. Д. Хьюм-Джордж стверджує, що поезія Секстон зображає не тільки «фізіологічний бік ґендеру», але й загальнолюдську картину світу, «не тільки історію власної патології, й історію людства, культури, можливо всіх культур, усього людства» [3]. Як вважає Алісія Острайкер, якщо переглянути довгу традицію поезії чоловіків з точки зору такої поетеси, як, наприклад, Енн Секстон, можна знайти більше «жіночого» еротизму, більше мінливості (fluidity), більше розмитих меж між особистістю ліричної героїні та оточуючими, ніж ми очікували. А. Острайкер переконана, що завдяки Енн Секстон та іншим американським поетесам (С. Плат, Е. Річ, Д. Джордан, О. Лорд, Д. Грен) вдалося зрозуміти, що якість відносин між читачем і поетом ніколи не є нейтральною. Вірш – не просто об’єкт, а рух зсередини, рух від поета до читача [4].

Бібліографія:

1.     Dickey, James. Review of “All My Pretty Ones” / James Dickey // Anne Sexton: telling the tale / Ed. by Steven E. Colburn. – Anne Arbor: University of Michigan Press, 1988. – pp.106-107.

2.     Fields, Beverly. The Poetry of Anne Sexton / Beverly Fields // Anne Sexton: telling the tale / Ed. by Steven E. Colburn. – Anne Arbor: University of Michigan Press, 1988. – pp.73-88.

3.     George, Diana Hume. Oedipus Anne: the poetry of Anne Sexton / Diana Hume George // Oedipus Anne: the poetry of Anne Sexton. – Urbana: University of Illinois Press, 1987. – P. 25.

4. Ostriker, Alicia. Anne Sexton and the Seduction of the Audience // Seduction and theory:  readings of gender, representation and rhetoric. – [Edited by: Dianne Hunter]. – Urbana: University of Illinois Press, 1989. – P. 165.